Лицензия

Защита бизнеса -
дело профессионалов

Регуляторна політика та охоронна діяльність. Зауваження до умов ліцензування   
На новому етапі сучасного реформування України загальнодержавні соціально-політичні, економічні та інші перетворення, що відбуваються у нашій державі, матимуть вирішальне значення для майбутнього її громадян.
Пріоритетними напрямками діяльності держави стають завдання щодо посилення внутрішньої безпеки, створення необхідної для цього ефективної законодавчої бази та практичних механізмів її реалізації, удосконалення роботи правоохоронних органів, активне залучення інших (у тому числі приватних) структур до проведення заходів щодо попередження та припинення протиправних дій у межах їх компетенції.
Одне з центральних місць у життєдіяльності людей посідає внутрішня безпека. Існує нагальна потреба тісної та плідної взаємодії усіх державних органів, громадських організацій та приватних структур на користь досягнення єдиної мети — всебічного і досконалого захисту життя та здоров'я людини і громадянина. 
З огляду на багаторічний досвід іноземних держав стає зрозумілим, що без залучення до профілактики правопорушень і боротьби із злочинністю найширших верств населення ефективна робота правоохоронних органів є майже неможливою.
Останні світові тенденції показують, що розвинуті країни світу все частіше і все більше орієнтуються не тільки на традиційні органи правопорядку, але і на служби охорони недержавних форм власності.
Сьогодні ринок охоронних послуг в Україні є представленим Державною службою охорони при МВС України (надалі — ДСО), з одного боку, та майже трьома тисячами недержавних охоронних підприємств, — з іншого. Багато хто постійно нарікає на те, що ДСО обіймає на цьому ринку монопольне становище, створюючи усілякого роду перешкоди розвитку приватної сфери охоронних послуг.
Професійна, у тому числі, економічна, діяльність ДСО при МВС України перебуває під постійним контролем уповноважених державних органів. Численні перевірки цієї діяльності, зокрема, із 1996 року, Антимонопольним комітетом України, не виявили підстав для оцінки діяльності системи ДСО при МВС України як такої, що суперечить або порушує приписи національного законодавства про захист економічної конкуренції або недопущення недобросовісної конкуренції.
Усі рішення окремих регіональних відділень АМК України щодо спірних фактів в економічній діяльності місцевих підрозділів ДСО при МВС України, як протиправних, рішеннями господарських судів було скасовано як безпідставні. 
Невиправданість та безпідставність таких звинувачень підтверджуються не тільки відповідними рішеннями судів та висновками розслідувань Антимонопольного комітету України, але і вже наведеною цифрою чисельності таких структур.
У таких недержавних структурах є задіяними сотні тисяч людей на всій території України, більшість із них – є колишніми співробітниками правоохоронних органів або військовослужбовцями. У такий спосіб вирішується одна із актуальних соціальних проблем забезпечення таких осіб робочими місцями і, водночас, надається допомога правоохоронним органам у підтриманні правопорядку.
Безперечним є те, що Україна неодмінно має враховувати позитивний досвід зарубіжних країн, але, у той же час, необхідно пам’ятати, що держави із розвинутою системою приватної охорони є це державами із багатовіковим досвідом демократичних та правових цінностей. В свою чергу наша країна тільки починає цей важкий шлях.
Тому, розглядаючи питання щодо розширення кола повноважень недержавних охоронних фірм чи спрощення процедури їх ліцензування, обов'язково слід враховувати внутрішню (національну) соціально-політичну специфіку, недосконале врегулювання цієї сфери на законодавчому рівні (до цього часу не є прийнятими Закон України “Про охоронну діяльність”, Закон України “Про зброю” тощо), нестабільність у політичному середовищі, в якому набирає обертів виборчий процес.
Усе це надає підстави розглядати діяльність про надання послуг охорони, як специфічний та особливий вид господарської діяльності. Необхідно також усвідомлювати, що здійснення охоронної діяльності є сферою, яка завжди була пов’язаною із ризиком для життя як самих працівників охорони, так і людей, що їх оточували. Саме наявність таких об’єктивних обставин закономірно викликає підвищену увагу та висуває відповідні вимоги до цього виду діяльності, а також до перегляду умов надання послуг охорони.
Відповідно до п. 43 ст. 9 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” провадження господарської діяльності із надання послуг, пов’язаних з охороною підлягає ліцензуванню. Частиною 2 ст. 8 цього Закону передбачається, що суб’єкт господарювання є зобов’язаним провадити певний вид господарської діяльності, котрий підлягає ліцензуванню відповідно до встановлених для цього виду діяльності ліцензійних умов.
У грудні минулого року Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва та Міністерством внутрішніх справ України було затверджено спільний наказ, яким було визначено ліцензійні умови провадження господарської діяльності із надання послуг, пов’язаних з охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян (далі – ліцензійні умови, № 145/1501 від 14.12.2004 р.).
На початку серпня цього року Держкомпідприємництва, на підставі численних звернень суб’єктів господарювання, запропонував МВС України переглянути деякі положення цих умов із внесенням відповідних змін до спільного наказу. Суть запропонованих змін, а також офіційна позиція МВС України щодо цього наводяться нижче.
1. Змінами пропонувалося доповнити п. 2.1.1., відповідно до якого суб’єкт охоронної діяльності повинен забезпечити відсутність серед засновників та свого персоналу охорони осіб, які мають не зняту або не погашену у встановленому порядку судимість за вчинення умисних злочинів або які за вироком суду є позбавленими права займатися цим видом діяльності, положеннями пп. 3 та 4 ст. 88 КК України, якими встановлюється визначення кола осіб, які визнаються такими, що не мають судимості.
Виходячи з того, що питання відсутності чи зняття судимості не є головним предметом регулювання відповідних ліцензійних умов та є детально визначеними у Кримінальному кодексі України, додаткове визначення цих положень у розглянутому документі не вважається потрібним.
2. Відповідно до вимог п. 2.1.2. ліцензійних умов, суб’єкт охоронної діяльності повинен забезпечити, зокрема, наявність у персоналу охорони під час виконання заходів охорони дозволів установленого зразка на право носіння та застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії (надалі - спецзасоби).
До цього пункту було запропоновано надати перелік спеціальних засобів активної оборони, які не використовуються військовими формуваннями та/або правоохоронними органами держави та можуть використовуватися недержавними суб’єктами охоронної діяльності.
Частина 8 Переліку видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 року, № 2471-XII, зазначає, що електрошокові пристрої та спеціальні засоби, котрі застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, не можуть перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності.
Зазначеною Постановою встановлюється чіткий перелік майна, на який розповсюджується виключне право держави. Тому, враховуючи ст. 19 Конституції України, відповідно до котрої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи є зобов'язаними діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачаються Конституцією та законами
України, використання недержавними суб’єктами охоронної діяльності всіх інших спеціальних засобів, за умови їх законної легалізації та проходження відповідної сертифікації в Україні дозволяється державою.
3. п. 4.5.1. ліцензійних умов установлює, що із метою організації охоронної діяльності та під час її здійснення приватним охоронним суб’єктам, зокрема, забороняється придбавати та використовувати для виконання функцій з організації та здійснення заходів охорони нерухомого та рухомого майна, забезпечення особистої безпеки фізичних осіб майно, що згідно із законодавством може використовуватися лише військовими формуваннями та правоохоронними органами держави. 
У пропозиціях Держкомпідприємництва до МВС України зазначалося, що Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 року № 2471-XII “Про право власності на окремі види майна” затверджується Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України. Відповідно до цього пропонувалося надати посилання на нормативно-правовий акт, відповідно до котрого встановлюється перелік майна, яке не може перебувати у власності юридичних осіб нашої держави.
Слід зазначити, що приміткою тієї ж самої постанови Верховної Ради України від 17 червня 1992 року чітко визначається, що зазначені у переліку види майна також не можуть перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності, окрім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.
4. Відповідно до п. 8 Переліку професій та видів діяльності, для яких є обов’язковим первинний і періодичний профілактичний наркологічний огляд (постанова Кабінету Міністрів України від 06.11.1997 р. № 1238) відносяться працівники підприємств, установ та організацій, які для виконання своїх професійних обов’язків мають отримати, носити і використовувати вогнепальну зброю, у тому числі працівники воєнізованої охорони незалежно від відомчого підпорядкування. 
Державним комітетом було запропоновано для суб’єктів охоронної діяльності, які при виконанні своїх професійних обов’язків не отримують, не носять і не використовують вогнепальну зброю, передбачити окремий порядок проходження наркологічного огляду їх працівниками. У той же час не було роз’яснено, відповідно до якого саме порядку це має відбуватися.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про обов’язковий профілактичний наркологічний огляд і порядок його проведення” від 6.11.1997 р. № 1238 поряд із працівниками підприємств, установ та організацій, які для виконання своїх професійних обов'язків мають отримати, носити і використовувати вогнепальну зброю, первинний і періодичний профілактичний наркологічний огляд проходять також і громадяни, які в установленому порядку мають отримати чи перереєструвати дозвіл на право зберігання, носіння та використання, у тому числі і, газової зброї, право на яку мають працівники недержавних служб охорони.
Діючий порядок проходження наркологічного огляду для працівників недержавних служб охорони є об’єктивно виправданим, враховуючи те, що використання ними спеціальних засобів здійснюється на професійній основі.
При необхідності запровадження окремого порядку проходження наркологічного огляду, попередньо необхідно буде звернутися до Міністерства охорони здоров’я України із проханням розробити і затвердити відповідний окремий порядок проходження такого огляду.
5. Згідно із п. 4.7.4. ліцензійних умов до охоронної діяльності не залучаються громадяни, які не мають висновку психофізіологічної експертизи. Держкомпідприємництва було запропоновано, виключити необхідність отримання психофізіологічного висновку для суб’єктів охоронної діяльності, які при виконанні своїх професійних обов’язків не отримують, не носять і не використовують вогнепальну зброю. 
Аналогічно до порядку проходження первинного і періодичного наркологічного огляду, такий саме порядок, до зазначених вище категорій осіб, встановлюється і при проходженні психофізіологічного відбору. Відповідний порядок затверджується постановою Кабінету Міністрів України від 27.09.2000 р. № 1465.
Необхідно зазначити, що недержавні охоронні підприємства здійснюють специфічний вид господарської діяльності, котрий передбачає наявність кваліфікаційних ознак воєнізованих формувань (ст. 260 КК України).
З іншого боку, наявність у переліку видів господарської діяльності, яка підлягає ліцензуванню згідно Закону України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” охоронної діяльності, вже прямо вказує на те, що її здійснення може завдати шкоди основам правопорядку.
Така шкода може бути заподіяною саме безпосереднім виконавцем (охоронцем, охоронником). Про це свідчать особливі вимоги, які встановлюються до зазначеної категорії працівників кваліфікаційними характеристиками, погодженими з Міністерством праці та соціальної політики України від 04.06.2004 та затвердженими Міністерством внутрішніх справ України від 15.06.2004. Зокрема, ужиття заходів щодо захисту особи, об’єкта, які охороняються, від нападу шляхом застосування спеціальних засобів індивідуального захисту та активної оборони з використанням фізичної сили, застосування психологічних прийомів із метою розв’язання складних ситуацій під час запобігання або припинення протиправних посягань тощо.
Виходячи з цього вбачається обґрунтованим обов’язкове проходження працівниками недержавних служб охорони відповідної експертизи.
6. Відповідно до п. 4.7.8. ліцензійних умов до охоронної діяльності не залучаються громадяни, які не є зареєстрованими за місцем проживання в установленому чинним законодавством порядку. Посилаючись на ст. 25 КЗпП України, відповідно до котрої при укладенні трудового договору забороняється вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомості про їх партійну і національну приналежність, походження, прописку (не реєстрацію) та документи, подання яких не передбачається законодавством, а також на Рішення Конституційного Суду України від 14.11.2001 р. № 15 – рп/2001, Держкомпідприємництва пропонує переглянути це положення, як таке, що не відповідає чинному законодавству.
Наявність у роботодавця інформації про місце проживання працівника є передбаченою законодавством, зокрема:
* частиною 2 ст. 24 КЗпП України визначається, що поряд з іншими документами, які подаються для влаштування на роботу, громадянин є зобов'язаний подати паспорт;
* пунктом 5 Тимчасового порядку реєстрації громадян за місцем проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.01.2003 № 35 „Про затвердження Тимчасового порядку реєстрації фізичних осіб за місцем проживання”, визначається, що реєстрація фізичних осіб за місцем проживання передбачає внесення до паспортного документа відомостей про місце проживання фізичної особи. 
Потрібно також враховувати те, що громадяни, котрі працюють в якості охоронника, як у ніякій іншій професії, мають право безпосереднього доступу до майна замовника охоронних послуг. Тому наявність у ліцензійних умовах вимоги щодо необхідності реєстрації громадян за місцем проживання є направленою, перш за все, на профілактику злочинності із метою вивчення особистих моральних якостей кандидатів на посади працівників охорони, а також контролю за можливими проявами професійної деформації.
Таким чином, вимоги, передбачені п.4.7.8 ліцензійних умов, не суперечать чинному законодавству. Вони не можуть обмежувати будь-які права громадян у зв’язку з обраним ними місцем проживання, а також є запорукою того, що до приватних охоронних структур будуть відбиратися громадяни, які повною мірою відповідають морально-діловим та професійним якостям, необхідним для зайняття охоронною діяльністю.
Отже, на сьогоднішній день порядок видачі ліцензій на зайняття охоронною діяльністю повною мірою відповідає діючому законодавству України.
Безумовно, регуляторна політика держави має постійно вдосконалюватися для того, щоб найкращім чином відповідати інтересам громадян. Однак більшість запропонованих до ліцензійних умов змін передбачали внесення додаткових доповнень, переліків та посилань, що, у свою чергу, могло стати тільки зайвою перепоною у процесі реалізації положень наказу.

назад

© www.hoster.zp.ua
Яндекс.Метрика